Автор: Ashley Braum
Стаття від: 16 серпня, 2023 року
Як дешевий протеїн підживлював сільськогосподарську експансію Глобальної Півночі та дестабілізував Глобальний Південь.
Для виробництва рибного борошна беруть дрібну рибу або субпродукти і переробляють їх на концентрований білковий порошок, який використовується для вирощування тварин, таких як свині, кури та риба. Фото Julio Etchart/Alamy Stock Photo
Брудно-жовтий за кольором порошок, що має непривабливий вигляд, приховує його вплив. Рибне борошно – непримітний, але багатий на білок порошок із сушеної, вареної та подрібненої риби – підживлювало південноамериканських олігархів, сприяло зростанню нетрів, змінювало екосистеми та живило сільськогосподарську індустріалізацію в Європі. Рибне борошно стимулювало світове виробництво м’яса та яєць, водночас спричиняючи кризи у сфері охорони здоров’я, забруднення довкілля та заворушення. Стрімке зростання і падіння цього скромного товару в середині і наприкінці 20-го століття, пише історик медицини та екології Floor Haalboom (https://docserver.ingentaconnect.com/deliver/connect/ whp/09673407/v28n4/s6.pdf?expires=1692550567&id=0000&titleid=3500&checksum= 121B8505CC2349D85433BFD7BE775A97&host=https://www.ingentaconnect.com) , пропонує уроки на сьогодні, коли зірка рибного борошна знову сходить.
Історія рибного борошна як рушія глобальних змін починається з часів Другої світової війни, коли європейські фермери, змушені годувати голодний континент, скористалися його поживністю для відгодівлі худоби. У її рідних Нідерландах, розповідає Haalboom, рибне борошно перетворило маленьку країну на потужного експортера сільськогосподарської продукції. Більше не обмежені можливістю вирощувати корми для худоби на місцях, фермери стали вирощувати м’ясних свиней і птицю швидше і в більшій кількості, ніж могла витримати земля. Рибне борошно було основним інгредієнтом того живлення, яке перетворило ферми на фабрики.
У міжвоєнний період сільськогосподарська наука розвивалася швидкими темпами, і вчені намагалися розробити спеціалізовані корми для худоби, щоб оптимізувати ріст тварин. Потужні рибальські країни, такі як Норвегія та США, почали переробляти залишки риби, наприклад, оселедця та сардини – риби, призначеної для споживання людиною, – на рибне борошно та інші продукти. У Каліфорнії, зокрема, надпродуктивні рибальські судна та ненаситні фабрики спричинили вирішальний зсув: вони почали переробляти цілу рибу, а не лише відходи, на рибне борошно. Фермери все частіше експериментували з цим потужним новим джерелом добрив і корму для тварин.
На той час Перу було не надто рибальською країною, її спеціалізацією було гуано: багатий на азот послід морських птахів – важливе добриво. Але перуанські промисловці побачили можливість у зародженні інтересу світового сільського господарства до рибного борошна і вирішили створити власну галузь. Наприкінці 1940-х років їхні зусилля отримали значний поштовх, коли популяція сардин у Каліфорнії зазнала катастрофічного падіння. Вони імпортували американське обладнання та досвід для виробництва рибного борошна з безлічі дрібних жирних риб, які процвітають у холодній, багатій на рибу течії Гумбольдта біля тихоокеанського узбережжя Південної Америки: перуанський анчоус, сардини і ставрида.
У той час цю рибу їли переважно морські птахи, а не люди – хоча міжнародні кампанії намагалися, здебільшого безуспішно, вирішити проблему голоду в Перу та за її межами за допомогою таких продуктів, як “анчоусове печиво”. Проте з від самого початку рибна промисловість Перу злетіла до небес. Приблизно за десять років перуанський анчоус став однією з найбільш виловлюваних риб у світі, а Перу – найбільшим експортером рибного борошна на планеті.
До 1958 року європейські фермери, стурбовані зростанням цін на корми для своїх зростаючих стад, були готові до надлишку дешевого білка. Перу надало його. У Нідерландах у 1960-х роках, пише Haalboom, близько 80 відсотків рибного борошна, яке їли свині та кури, надходило з Перу, чиї вигідні ціни легко відвернули голландських фермерів від скандинавського рибного борошна.
Але в Перу попит на дешеві корми з боку Європи приносив величезні збитки.
У той час як деякі перуанські промисловці, а іноді й рибалки, пожинали плоди буму – а це приблизно 2 мільярди доларів США щорічних продажів у 2023 році в доларовому еквіваленті, – працівники рибних заводів з виробництва борошна, часто мігранти з представників корінного – індіанського – населення-, перебивалися мізерними заробітками в антисанітарних нетрях. Гнилі відходи з заводів потрапляли в затоки міст, де розташовувались борошномельні підприємства, створюючи позбавлені кисню мертві зони. У той час як голландські свині та кури ласували рибним борошном, пише Haalboom, самі перуанці, очевидно, їли менше риби, хоча неясно, якого саме виду. Регіональні фермери, однак, постраждали, оскільки доступ до дешевого гуано зменшився, а рибне борошно попливло до Європи.
У 1950-60-х роках голландські чиновники охорони здоров’я, стурбовані зростанням захворюваності на сальмонелу, вказували на “радикальні” нові кормові інгредієнти фермерів як на потенційного винуватця. Занепокоєний голландський мікробіолог підтвердив свої рибні підозри під час візиту на перуанські заводи з виробництва рибного борошна в 1963 році – і побачив, як пелікани випорожнюються і блюють у відкриті рибні ями. Перуанські “заводи з виробництва рибного борошна” могли виробляти так дешево лише через антисанітарію,” – каже Haalboom.
У середині 1960-х років, коли промисловість рибного борошна переживала бум, перуанські експерти почали турбуватися про запаси анчоусів. Вони запровадили національну квоту для обмеження вилову, яку регулярно ігнорували. Пік вилову перуанського анчоуса припав на 1971 рік, коли він сягнув приголомшливих 12 мільйонів тонн. А потім все пішло шкереберть.
У 1972 році сильний El Niño «затопив» зазвичай прохолодну течію Гумбольдта теплою, бідною на поживні речовини водою. Популяція анчоусів, яку інтенсивно виловлювали, зазнала краху – так само, як і перуанський ринок рибного борошна. До 1973 року ціни підскочили майже на 250 відсотків. BP і Shell недовго бавилися з перетворенням нафти на корм для тварин, коли голландські промислові фермери оголосили про “білкову кризу” і перевели своїх свиней і курей на соєве борошно. Як і у випадку з рибним борошном, ця соя здебільшого надходила з країн Глобального Півдня. Вимоги європейських фермерів допомогли спровокувати вирубку амазонських лісів – проблему, яка залишається актуальною і сьогодні.
У Перу порожні рибальські сітки та непрацюючі заводи спричинили соціальну та економічну кризу. Військовий уряд Juan Velasco Alvarado, який прийшов до влади в результаті заколоту 1968 року, націоналізував і скоротив виробництво рибного борошна, намагаючись його стабілізувати, що призвело до загострення трудових конфліктів.
Одна з попередніх реформ лівого диктатора включала розірвання торговельної угоди з рибною промисловістю Радянського Союзу для стимулювання місцевого споживання риби. Але така політика, за словами Haalboom, була “винятковою і нетривалою.”
Найчастіше, пише Haalboom, “недемократичні політичні обставини на Глобальному Півдні” – наприклад, колоніальне правління в Анголі португальців або командування Чилі правим диктатором Августо Піночетом – “підтримували … виробництво дешевого рибного борошна для худоби на Глобальній Півночі”.
Для Haalboom ця історія піднімає важливі питання про динаміку екстрактивної (видобувної, сировинної) економіки між Глобальним Півднем і Глобальною Північчю. “Кого ми годуємо? Чим і звідки це відбувається? І що це дає?” – запитує вона.
За її словами, люди на Глобальній Півночі здебільшого ігнорували гуманітарні, екологічні та економічні наслідки підтримки індустріального сільського господарства дешевим імпортним рибним борошном аж до анчоусного колапсу 1972 року.
Martin D. Smith, економіст-еколог («екологічний економіст») з Університету Дьюка в Північній Кароліні, який не був залучений до дослідження Haalboom, підкреслює, як швидко глобалізація почала ускладнювати етичність вибору споживачами того, що їм їсти чи носити.
“Це майже так само, як якщо б споживач мав отримати кілька докторських ступенів у різних галузях, перш ніж вирішити, яку буханку хліба йому купити”, – каже він. “Причина, чому ми перекладаємо це на споживачів, полягає в тому, що наша політична система підвела нас.”
Smith також зазначає, що виробництво рибного борошна зрештою дозволило індустріалізувати інший вид сільського господарства: рибництво.
Сьогодні світові ринки знову націлилися на дешеве рибне борошно та його супутник – риб’ячий жир. Цього разу рибу – зрідка місцеві види, що вживаються в їжу – вивозять із Західної Африки, Південної Америки та інших країн, щоб наповнити шлунки свиней і вирощених коропів, тилапії та лосося в таких країнах, як Китай, Туреччина, Канада та Норвегія.
У звіті ООН 2022 року припускається, що (https://www.fao.org/3/cb7990en/cb7990en.pdf) попит китайської та турецької аквакультури в поєднанні з надмірним попитом/апетитами іноземних рибальських флотів можуть загрожувати продовольчій безпеці в Західній Африці – особливо в Сенегалі та Уганді, де місцеві раціони позбавляються риби заради виробництва рибного борошна на експорт. Однак, поза цими випадками, вирощена риба, така як сьомга, як правило, не конкурує з людиною у боротьбі за ту ж саму дрібну рибу.
І хоча вона описувала середину 20-го століття (назва статті у калькованому перекладі: Океани і безземельні ферми: Поєднуючи південні та північні тіньові місця промислового тваринництва (1954-1975), спостереження Haalboom є актуальними і сьогодні: “ Вплив рибного борошна на здоров’я населення, навколишнє середовище та соціальну сферу, який був наслідком його дешевизни як кормового інгредієнта, був майже невидимим на іншому кінці світу.”
Посилання на оригінал: Boom and Bust, All at Once: The Fraught Modern History of Fish Meal
