Для українського рибальства нинішня війна розпочалася фактично у 2014 році з анексією Криму, коли країна втратила доступ до більш ніж половини своїх морських ресурсів. Навіть після цієї втрати сектор рибальства залишається другим за величиною джерелом риби та морепродуктів в країні після імпорту, забезпечуючи близько 20% загального обсягу поставок у період між 2014 та 2022 роками. Історично вилов риби здійснювався у відкритому морі, в Чорному та Азовському морях, а також у внутрішніх водах. Вторгнення Росії завдало серйозної шкоди морському вилову України: у 2021 році, до вторгнення, вилов з Чорного та Азовського морів становив близько 16 300 тонн, згідно з національною статистикою. Це вже на 80% менше, ніж було до анексії Криму. До 2023 року обсяги вилову в Азовському морі впали до нуля, а в Чорному морі – лише до 415 кілограмів, що становить мізерну частку від рівня попередніх років.
Eurofish поспілкувався з паном Сергієм Артеменком, головою рибальського кооперативу ім.Лейтенанта Шмідта, розташованого в селищі Рибаківка Миколаївської області на узбережжі Чорного моря, щоб дізнатися, як українські рибальські громади адаптуються до цих суворих умов. Це дев’ята стаття із серії статей журналу Eurofish, присвячених рибному бізнесу в Україні та тому, як він працює і виживає під час війни.
Державний риболовецький кооператив імені лейтенанта Шмідта був створений у 1958 році шляхом злиття кількох місцевих кооперативів, деякі з яких були засновані ще у 1928 році. Це означає, що кооперативу ім. Шмідта майже сто років. Досліджуючи архіви, пан Артеменко знайшов старий реєстр, в якому перераховані рибалки кооперативу – деякі з них народилися ще в 1870 році – разом з їхніми сім’ями. Тож для членів кооперативу історія їхнього підприємства – це не лише історія його існування, а й історія місцевої громади та поколінь рибалок, які зробили свій внесок у його спадщину.
Робота на внутрішній ринок
Пан Артеменко був призначений головою кооперативу в 1989 році і з тих пір обіймає цю посаду. У 2007 році державний кооператив, названий на честь історичної постаті, російського морського офіцера і революціонера, став приватним підприємством, і було вирішено зберегти історичну назву як торгову марку. Традиційно кооператив виловлював зокрема тюльку (Clupeonella cultriventris) та анчоуси [хамсу] в Чорному та Азовському морях, бичків (Gobiidae), кефалей (Mugilidae spp.) та піщану атерину (піщанку) (Atherina boyeri) в прибережних районах та лиманах Тилігулу та Березані. Щорічний вилов коливався між 5000 і 6000 тон, з яких азовський вилов становив близько 2000 тон, чорноморський вилов сягав 1500-2000 тон, а решта виловлювалася в прибережних зонах. Близько половини улову становила хамса, шпрот – 10%, а решта улову – переважно атерина. Заморожену або перероблену рибу відправляли на продаж у Кіровоград, Черкаси, Одесу, Миколаїв, Вінницю, Полтаву та інші міста.
Пан Сергій Артеменко, голова рибальського кооперативу ім. лейтенанта Шмідта
До 2014 року кооператив входив до топ-5 серед інших риболовецьких підприємств регіону. Флот налічував два великих судна – сейнер і рефрижератор потужністю 300 к.с. і довжиною 27 метрів кожне, 10 баркасів і п’ять малих рибальських човнів. Береговий переробний цех виробляв 2,5 тонни копченої, солоної та в’яленої риби щодня. У кооперативі працювало до 80 рибалок на повну ставку і до 80 рибалок з частковою зайнятістю, а на переробному заводі працювало 20 осіб, переважно жінок. Анексія Криму унеможливила для кооперативу вилов риби в Азовському морі, оскільки прохід через Керченську протоку – єдиний водний шлях, що з’єднує Чорне та Азовське моря – був заблокований Росією. Кооператив також втратив два своїх найбільших судна – траулер і рефрижератор – у порту Маріуполя в Азовському морі. Судна були просто заблоковані там, і їхній поточний статус невідомий.
Наразі кооператив володіє суднами, більшість з яких безпалубні, виготовлені з дерева або склопластику, довжиною від 4,5 до 12 метрів. Близько 90% з них перейшли зі стаціонарних дизелів на підвісні двигуни потужністю від 25 до 75 к.с. Кількість штатних рибалок становить 15-18 осіб, а під час рибальського сезону додатково залучається 60-70 рибалок, які працюють неповний робочий день.
Сьогодні чорноморське узбережжя України виглядає зовсім інакше, ніж до вторгнення.
Захист місцевої громади стає головним пріоритетом
З перших днів війни всі рибалки кооперативу взяли активну участь у будівництві оборонних укріплень. Пан Артеменко через власні зв’язки роздобув 130 автоматів і кілька тисяч набоїв, щоб озброїти своїх рибалок і деяких членів місцевої громади. Було сформовано три озброєні групи для нічного патрулювання, кожна з яких була оснащена тепловізором, щоб допомогти армії у спостереженні. Місцева громада надавала посильну допомогу – збирала кошти та одяг, тричі на день роздавала їжу в трьох їдальнях: у місцевій школі, будинку культури та дитячому садку. Щоб забезпечити місцеву громаду питною водою, яку качають зі свердловин, кооператив придбав трифазні електрогенератори, а проблему нестачі пального вирішив, просто купуючи пальне там, де це можливо, і зберігаючи його в бочках. Таким чином, кооператив зробив усе можливе, щоб допомогти громаді нормально функціонувати в умовах воєнного часу.
Проблеми накопичуються
Якщо проблеми, пов’язані з територією, виникли швидко, то виклики для рибальства розвивалися поступово. По-перше, окупація Росією Кінбурнської коси у березні 2022 року призвела до втрати рибальських угідь у цьому районі. «Незважаючи на втрату, – пояснює пан Артеменко, – протягом першого року війни ми ловили рибу в морі майже в звичайному режимі, але потім умови стали більш небезпечними через збільшення обстрілів і плаваючих мін». Руйнування Каховської греблі в червні 2023 року змило в Чорне море ще більше мін, а крім того, уламки, сміття, а також мертвих і живих тварин. Останні не залишилися в біді: «Ми врятували кілька собак з плавучих сміттєвих островів, а одного разу навіть виловили корову!», – сміється пан Артеменко, – «і всі вони вижили». Плавучі міни залишаються серйозною проблемою, яка призвела до закриття 20-кілометрової смуги прибережної зони. Хоча прибережні води зараз багаті на хамсу та рапану (Rapana venosa), яку кооператив почав виловлювати близько трьох років тому, кооператив ім. Лейтенанта Шмідта був змушений повністю переключитися на вилов риби в Тилігульському та Березанському лиманах. Риболовля в лиманах, як правило, є сезонною і дозволена лише в осінньо-зимовий період. У ці дні з міркувань безпеки будь-яке пересування цивільних осіб у 70% акваторії лиманів заборонено, тому рибалки не мають права використовувати рибальські човни і можуть використовувати лише невеликі стаціонарні сітки (максимальна висота три метри), закріплені не далі ніж за 30 метрів від берега. Основними видами, що виловлюються, є бички, атерина та кефаль. Більша частина улову відправляється охолодженою на льоду на фермерські ринки Одеси, а решта заморожується і зберігається. Важливо, що війна також вплинула на солоність прибережних вод, а також на солоність Березанського лиману: вода з Дніпра, яка раніше використовувалася для зрошення і для систем охолодження Запорізької атомної електростанції, а також живила Каховське водосховище, тепер тече прямо в Чорне море. Опріснення вплинуло на місцеві види: чорноморська креветка (Pandalus latirostris) майже зникла з цієї території, тоді як прісноводні види, зокрема плітка (Rutilus heckelii), стали більш численними. Людські ресурси – ще одна проблема, з якою зіткнувся кооператив: близько 60% його рибалок були призвані до армії, тому робоча сила зараз представлена пенсіонерами від 60 до 80 років, а також молодими чоловіками, які непридатні до військової служби за станом здоров’я або перебувають в армійському резерві.
Чи може війна когось чомусь навчити?
“У такі складні часи”, -каже пан Артеменко, – “ми дійсно краще пізнаємо один одного – як ми думаємо, що цінуємо і як справляємося з тим, що відбувається навколо нас. Це час побачити людей такими, якими вони є насправді. І попри все це, ми повинні бути вдячні за те, що ми живі, робимо все можливе, щоб працювати і виживати. Якщо ти прокидаєшся вранці з цілими очима, руками і ногами – це вже привід бути щасливим!” Війна зробила українців безстрашними – вони знають, що завтра можуть померти, але більше не бояться цього. Натомість вони цінують повсякденне життя, насолоджуються усіма його благами, заради яких варто жити, і нічого не відкладають на завтра.
Aleksandra Petersen, Eurofish, aleksandra@eurofish.dk
Посилання на оригінал журналу Eurofish Magazine Issue 5 2024 (September / October)
