Збитки, завдані рибоїдними хижаками, як системний виклик для аквакультури Європи та України

Автори:  Сівер Андрій, Федоренко Микола.

Проблема збитків, завданих рибоїдними хижаками, насамперед великим бакланом (Phalacrocorax carbo), упродовж останніх десятиліть перетворилася на один із ключових факторів ризику для розвитку аквакультури у Європі. Зростання чисельності популяцій цього виду, який у багатьох країнах перебуває під охороною (у ЄС – у рамках «Пташиної директиви» – Directive 79/409/EEC of 2 April 1979 on the conservation of wild birds), посилило навантаження на природні та штучно сформовані рибні ресурси. Наслідком цього стало збільшення прямих і непрямих економічних втрат у рибницькому секторі. У багатьох випадках ідеться не лише про втрати окремих господарств, а про системний вплив на функціонування галузі. Аналіз ситуації в країнах Європейського Союзу та Україні свідчить, що проблема має спільні закономірності, хоча масштаби наслідків та механізми реагування істотно різняться.

Для більшості країн характерною є тенденція, за якої зростання чисельності бакланів супроводжується збільшенням втрат біомаси риби, зниженням виробничої ефективності та підвищенням витрат на захисні заходи. Водночас ступінь вразливості господарств визначається не лише щільністю популяцій хижаків, а й наявністю компенсаційних механізмів, правових інструментів захисту та рівнем інвестицій у превентивні (попереджувальні, профілактичні) заходи. Аналіз досвіду окремих країн демонструє різні моделі реагування на спільну проблему.

Досвід Хорватії свідчить, що поєднання державної підтримки та правового регулювання може частково знизити негативний вплив хижаків на виробництво. Тривалий час рибницькі господарства цієї країни зазнавали значних збитків, пов’язаних із високою щільністю охоронюваних рибоїдних птахів. Важливий крок до покращення економічної сталості було зроблено у 2007 році, коли Хорватія запровадила бюджетну підтримку для підтримки екосистем ставків та компенсації збитків, завданих хижаками. Цей підхід був додатково формалізований у 2021 році шляхом встановлення державної допомоги на відшкодування шкоди та втрати доходів, спричинені птахами та іншими тваринами, що знаходяться під охороною, на коропових ставках. Компенсація надається лише у випадках збитків, завданих видами, що знаходяться під охороною, зокрема і бакланом. Рівень підтримки визначається площею виробництва та досягнутою врожайністю з гектара. Для отримання підтримки необхідне мінімальне виробництво 500 кг/га для всіх видів риб та категорій розведення. Для стимулювання підвищення врожайності максимальна виплата у розмірі 5 772,55 євро/га надається за обсяг виробництва 1000 кг/га або більше, тоді як врожайність від 500 до 1000 кг/га компенсується пропорційно за визначеною формулою. Такий підхід став важливим елементом збереження економічної стабільності господарств. Він також засвідчив, що проблема хижацтва може розглядатися не лише як екологічна, а як питання економічної політики. Варто зазначити, що у Хорватії 100% коропівницьких господарств розташовано на площах мережі Natura 2000.

На відміну від хорватського підходу, ситуація в Румунії характеризується значно вищим рівнем ризиків та обмеженими можливостями оперативного реагування. Значна чисельність бакланів та інших рибоїдних хижаків (видри, чаплі, крижні) формує постійний тиск на ставкову аквакультуру. Це призводить до багатомільйонних втрат, які мають системний характер. Високі втрати риби на гектар свідчать про те, що проблема виходить за межі окремих підприємств і впливає на галузеву стабільність у цілому. Водночас відсутність ефективних механізмів регулювання чисельності птахів обмежує використання засобів захисту.

Особливістю румунської моделі є часткові компенсації лише для господарств, які розташовано у межах мережі Natura 2000 («Оселищна» директива ЄС – Директива Ради 92/43/ЄЕС від 21 травня 1992 року про охорону природних оселищ та дикої фауни і флори). Проте рівень цієї підтримки не відповідає реальним масштабам збитків. Крім того, територіальні обмеження такого механізму залишають значну частину виробників без підтримки. У результаті підприємства змушені самостійно нести втрати, що знижує рентабельність виробництва. Це також стримує інвестиції в модернізацію та розвиток господарств. Таким чином, компенсаційна система не виконує повною мірою стабілізуючу функцію.

Іншу модель реагування демонструє Франція. У цій країні проблема хижацтва розглядається ширше — не лише в межах комерційної аквакультури, а й у контексті управління рибними ресурсами для рекреаційного рибальства. Такий підхід враховує комплексність наслідків. Значна чисельність бакланів створює ризики для ставкових господарств, морських ферм і водойм, які використовуються рибальськими організаціями. Збитки включають не лише пряму загибель риби, а й зниження виживаності, втрати біомаси, зростання витрат на захист та падіння прибутковості.

Особливу увагу привертає той факт, що в окремих випадках постійний тиск хижаків призводив до припинення діяльності господарств. Це засвідчує соціально-економічний характер проблеми. Йдеться не лише про виробничі ризики, а й про вплив на зайнятість, інвестиційний клімат та розвиток сільських територій. Значні втрати також несуть структури, які підтримують рибні запаси для любительського рибальства. Це зумовлює додаткові витрати на зариблення та управління водоймами.

Важливою особливістю французького підходу є застосування передбачених законодавством ЄС механізму дерогації (часткової відміни, призупинення дії деяких положень законодавства ЄС), на актуальності якого наголошують урядовці . Регульоване відлякування та контроль чисельності бакланів, зокрема і шляхом полювання,  використовуються як інструменти запобігання значній шкоді. Хоча ці заходи не усувають проблему повністю, вони створюють додаткові можливості для зниження ризиків. Такий підхід демонструє спробу поєднати природоохоронні зобов’язання з економічними інтересами виробників, тобто фактично дотриматись принципу трьох опор сталості- екологічної (збереження оселищ та дикої орнітофауни), економічної (зменшення збитків та втрат рибницьких господарств), та соціальної (уповільнення процесу депопуляції сільської місцевості, забезпечення місцевого населення засобами до існування – рибницькою діяльністю). У порівнянні з румунською моделлю це свідчить про вищий рівень адаптивного управління. З іншого боку, структура ставкового рибництва, функціонування риборозплідників тощо в Румунії та Франції, ступінь об’єднання рибоводів у визнані  організації виробників суттєво відрізняються навіть історично, тому пряме порівняння, мабуть, не є дуже коректним.

Порівняльний аналіз виявляє три моделі реагування на хижацтво в ЄС: від румунського підходу з обмеженими компенсаціями та низькою консолідацією галузі до комплексних стратегій Франції та Хорватії, які за співставних масштабів втрат базуються на активній ролі організацій виробників і застосуванні механізмів дерогації, причому хорватська модель додатково вирізняється наявністю чіткої системи прямої державної допомоги.

На цьому тлі ситуація в Україні  має як спільні риси з європейським досвідом, так і власні особливості. Основними наслідками хижацтва є прямі втрати риби, пошкодження товарної продукції, зниження виробництва та суттєві економічні збитки. Крім того, як зазначали ще 2007 року європейські парламентарі і звертають увагу до сьогодні (останні відомі слухання з питань бакланів відбулись у жовтні 2025-го року), існує величезний негативний тиск колоній бакланів на довкілля, рослинний світ, воду, поширення захворювань, зокрема і паразитарних тощо. Водночас українська ситуація характеризується більшою нестабільністю та менш розвиненими механізмами реагування. Особливо вираженою є регіональна неоднорідність наслідків – південь і північ відрізняються суттєво, що є природним явищем. Рівень втрат суттєво відрізняється залежно від типу господарства, водойми та обсягів фінансування захисних [попереджувальних, профілактичних] заходів.

Рис.1. Порівняння обсягів виробництва риби та вплив бакланів 

Табл. 1 Оцінка збитків, завданих рибі бакланами

На відміну від Хорватії, в Україні відсутній офіційно закріплений механізм компенсації збитків, завданих охоронюваними рибоїдними птахами. Це означає, що виробники самостійно несуть ризики. Відсутність відшкодування знижує економічну стійкість господарств. Особливо це стосується Півдня, регіонів із високим пресингом бакланів. У таких умовах втрати безпосередньо впливають на виробничу стабільність та інвестиційні можливості підприємств.

Порівняно з Румунією, де середні втрати оцінюються приблизно у 312 євро на гектар, окремі господарства України демонструють ще вищий рівень локалізованих збитків. Випадки 50% знищення риби в окремих регіонах свідчать про критичний рівень тиску. За інтенсивністю впливу такі показники співставні або навіть вищі за найбільш проблемні райони ЄС. Однак на відміну від Румунії, навіть обмежених компенсацій в Україні немає, а організаційні заходи – як у вигляді окремого акту законодавства, так і передбачення тих самих дерогацій, – немає взагалі, Це посилює вразливість виробників і робить їх неконкурентоспроможними вже і на ринку гостинних послуг, адже екотуризм нібито почав розвиватись в Україні.

Ситуація у Франції, де середні втрати становлять 350–400 євро на гектар, за масштабами близька до українських показників у найбільш уражених господарствах. Однак існує принципова відмінність у підходах до управління. Франція, як і Хорватія, використовує механізми дерогацій і регульованого контролю чисельності. В Україні така система залишається недостатньо врегульованою. Це створює додаткове навантаження на виробників. Вони змушені покладатися переважно на власні ресурси.

Однією з характерних рис української ситуації є високий контраст між господарствами залежно від рівня фінансування превентивних заходів. Там, де витрати на захист мінімальні або відсутні, спостерігається критичне падіння виробництва. Одночасно зростають прямі збитки. Натомість господарства, які інвестують у профілактику, демонструють часткове стримування втрат. Це підтверджує загальноєвропейську тенденцію: ефективність захисту напряму залежить від рівня інвестицій.

Разом із тим українська ситуація має і специфічні особливості. В окремих випадках значні фінансові втрати фіксуються навіть за відносно невеликого відсотка знищення риби. Це пов’язано з високою вартістю окремих об’єктів аквакультури (ринкова вартість, наприклад, товстолобика, коропа звичайного, з одного боку, та стерляді, пструга райдужного, судака, з іншого, відрізняється у рази). Така ситуація свідчить, що економічний ефект хижацтва не завжди прямо пропорційний фізичним втратам. Це ускладнює оцінку реального масштабу шкоди. Крім того, частина господарств не має ресурсів навіть для базових заходів захисту.

При цьому окремі показники втрат перевищують середньоєвропейські. Це свідчить про необхідність розглядати проблему як системний виклик для галузей рибництва та рибальства та – охорони та збереження довкілля, зокрема і біорізноманіття. Йдеться не лише про локальні виробничі труднощі. Питання має стратегічне значення для стійкості аквакультури та сталості розвитку країни.

Так фахівцями ДУ «МТЦ з аквакультури» за прикладом колег з ЄС було здійснено онлайн опитування за анкетою яку застосовували дослідники вищезгаданих країн ЄС.

Загалом можна констатувати, що Україна стикається з тими самими проблемами, що й країни ЄС, але за умов слабших компенсаційних і регуляторних механізмів. У Європейському Союзі застосовуються моделі компенсацій, дерогацій (винятків) та комбінованого управління ризиками. В Україні питання впливу бакланів на рибальство, рибництво, збереження прибережних оселищ та санітарний та епізоотичний стан прибережних оселищ та тварин та відшкодування збитків та регулювання чисельності бакланів фактично залишається невирішеним. Це посилює навантаження на виробників. Одночасно це знижує адаптивний потенціал галузі.

Аналіз свідчить, що найбільш результативними є комплексні підходи. Вони поєднують фінансову підтримку, правове регулювання та адаптивні заходи захисту. Саме такі механізми дозволяють не лише компенсувати втрати, а й знижувати ризики в довгостроковій перспективі. Досвід Хорватії, Румунії та Франції підтверджує важливість системного управління. Українські дані також свідчать про потребу в такому підході.

Можна вже напевно твердити, що поширення бакланів територією України триватиме – у зв’язку з суттєвими змінами клімату. Не виключено, що групи птахів, які не відлітатимуть у вирій, вже скоро з’являться і на Київщині. То ж діяти треба негайно.

Таким чином, порівняльний аналіз свідчить, що проблема збитків від великого баклана є спільним викликом для усієї Європи, зокрема і України. Однак рівень вразливості українських господарств у багатьох випадках є вищим. За таких умов пріоритетним напрямом політики має стати перехід від локального реагування до системного управління ризиками. Саме це може стати основою довгострокової стійкості аквакультури.